На початку 1921 року Микола Фітільов залишив у Богодухові дружину та маленьку доньку Іраїду й подався «завойовувати» Харків. Фітільова більше немає – далі починається історія МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО. Своє подальше життя він цілковито пов’язував із літературою. В автобіографії писав, що в лютому 1922-го, згідно з «рішенням ЦК», демобілізувався, прослуживши «фактично у двох арміях – у царській і Червоній – понад 7 років».
У 1923-му поет Хвильовий – один із чільних членів «Гарту», Спілки пролетарських письменників, створеної відомим партійним діячем і поетом Василем Блакитним. Тоді ж таки вийшла його перша прозова збірка «Сині етюди». Про Хвильового почали писати як про «основоположника нової української прози» (!). 1923 рік узагалі надзвичайно важливий, фактично переломний, в інтелектуальній біографії Миколи Хвильового. Саме тоді він написав свою новелу «Я (Романтика)», що засвідчила трагічну роздвоєність його героя-чекіста, який у жертву «загірній комуні» приніс життя власної матері. Мати Марія легко асоціювалася з Україною, і це могло означати тільки одне: Хвильовий відчув, що більшовицький режим знищує його національні мріяння. Та й сам він, українець і комуніст, співтворець «загірної комуни» Микола Фітільов-Хвильовий, хіба не є… убивцею Матері?!
Після появи цієї новели висловлювався здогад, що її автор – колишній чекіст. Квазіісторик Дмитро Табачник і досі безапеляційно заявляє, що «головний ідеолог скрипниківської українізації письменник Микола Хвильовий мав /…/ катівське минуле. Будучи під час громадянської війни заступником голови Богодухівської повітової ЧК, він займався масовими стратами заручників і проведенням у життя політики червоного терору». Все це вигадка, починаючи з того, що Хвильовий начебто був «головним ідеологом скрипниківської українізації». Документальних підтверджень – жодних.
У грудні 1923 року новела «Я (Романтика)» прозвучала в авторському виконанні й зі сцени оперного театру в Києві, куди приїхала ціла делегація харківських гартівців, які мали «пролетаризувати» київську літературну еліту. Серед тих, хто слухав Хвильового, був і поет-неокласик Микола Зеров. Знайомство з ним буквально перевернуло Хвильового: ім’я Зерова відтоді стане для нього синонімом культури.
1923 рік – це ще й початок політики «коренізації», спроби втілення якої показали неабияку гостроту «боротьби двох культур»: української й російської. Драматичні колізії, пов’язані із зигзагами національної політики, Хвильовий переживав надзвичайно гостро. «Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?» – скаже він вустами свого героя, редактора Карка (новела «Редактор Карк», 1923). Сум’яття Карка, в душі якого конфліктують комунар і українець, можуть обірватися пострілом із браунінга, натякав автор. Самого Хвильового тоді також переслідували суїцидні настрої. «Словом, достоєвщина, патологія, але застрелитися я ніяк не можу, – написав він якось Миколі Зерову. – Два рази ходив у поле, але обидва рази повернувся живим і невредимим: очевидно, боягуз я великий, нікчема». Істеричність його поведінки свідчила про внутрішню конфліктність.
До наростання опозиційних настроїв у Миколи Хвильового спричинилася також надзвичайно гостра дискусія в партії, до якої він належав. Дискусію інспірував Лев Троцький, який очолив «опозицію 1923 року». Він звернувся з відкритим листом до ЦК, у якому різко виступив проти бюрократизації партії та придушення внутрішньопартійної демократії. «Червоного Бонапарта» підтримали «генерали революції» П’ятаков, Антонов-Овсієнко, Преображенський, Муралов... Цікаво, а на чиєму боці був у ті дні Микола Хвильовий? Мабуть, що на боці Троцького. Він же теж бачив «тиранію апарату», моральне виродження багатьох чиновних комуністів. І не тільки бачив, а й писав про це «розпеченим пером» у своїй прозі (повість «Іван Іванович»)…
У 1923-му поет Хвильовий – один із чільних членів «Гарту», Спілки пролетарських письменників, створеної відомим партійним діячем і поетом Василем Блакитним. Тоді ж таки вийшла його перша прозова збірка «Сині етюди». Про Хвильового почали писати як про «основоположника нової української прози» (!). 1923 рік узагалі надзвичайно важливий, фактично переломний, в інтелектуальній біографії Миколи Хвильового. Саме тоді він написав свою новелу «Я (Романтика)», що засвідчила трагічну роздвоєність його героя-чекіста, який у жертву «загірній комуні» приніс життя власної матері. Мати Марія легко асоціювалася з Україною, і це могло означати тільки одне: Хвильовий відчув, що більшовицький режим знищує його національні мріяння. Та й сам він, українець і комуніст, співтворець «загірної комуни» Микола Фітільов-Хвильовий, хіба не є… убивцею Матері?!
Після появи цієї новели висловлювався здогад, що її автор – колишній чекіст. Квазіісторик Дмитро Табачник і досі безапеляційно заявляє, що «головний ідеолог скрипниківської українізації письменник Микола Хвильовий мав /…/ катівське минуле. Будучи під час громадянської війни заступником голови Богодухівської повітової ЧК, він займався масовими стратами заручників і проведенням у життя політики червоного терору». Все це вигадка, починаючи з того, що Хвильовий начебто був «головним ідеологом скрипниківської українізації». Документальних підтверджень – жодних.
У грудні 1923 року новела «Я (Романтика)» прозвучала в авторському виконанні й зі сцени оперного театру в Києві, куди приїхала ціла делегація харківських гартівців, які мали «пролетаризувати» київську літературну еліту. Серед тих, хто слухав Хвильового, був і поет-неокласик Микола Зеров. Знайомство з ним буквально перевернуло Хвильового: ім’я Зерова відтоді стане для нього синонімом культури.
1923 рік – це ще й початок політики «коренізації», спроби втілення якої показали неабияку гостроту «боротьби двох культур»: української й російської. Драматичні колізії, пов’язані із зигзагами національної політики, Хвильовий переживав надзвичайно гостро. «Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?» – скаже він вустами свого героя, редактора Карка (новела «Редактор Карк», 1923). Сум’яття Карка, в душі якого конфліктують комунар і українець, можуть обірватися пострілом із браунінга, натякав автор. Самого Хвильового тоді також переслідували суїцидні настрої. «Словом, достоєвщина, патологія, але застрелитися я ніяк не можу, – написав він якось Миколі Зерову. – Два рази ходив у поле, але обидва рази повернувся живим і невредимим: очевидно, боягуз я великий, нікчема». Істеричність його поведінки свідчила про внутрішню конфліктність.
До наростання опозиційних настроїв у Миколи Хвильового спричинилася також надзвичайно гостра дискусія в партії, до якої він належав. Дискусію інспірував Лев Троцький, який очолив «опозицію 1923 року». Він звернувся з відкритим листом до ЦК, у якому різко виступив проти бюрократизації партії та придушення внутрішньопартійної демократії. «Червоного Бонапарта» підтримали «генерали революції» П’ятаков, Антонов-Овсієнко, Преображенський, Муралов... Цікаво, а на чиєму боці був у ті дні Микола Хвильовий? Мабуть, що на боці Троцького. Він же теж бачив «тиранію апарату», моральне виродження багатьох чиновних комуністів. І не тільки бачив, а й писав про це «розпеченим пером» у своїй прозі (повість «Іван Іванович»)…
хуйня
ОтветитьУдалить