Творче народження

На початку 1921 року Микола Фітільов залишив у Богодухові дружину та маленьку доньку Іраїду й подався «завойовувати» Харків. Фітільова більше немає – далі починається історія МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО. Своє подальше життя він цілковито пов’язував із літературою. В автобіографії писав, що в лютому 1922-го, згідно з «рішенням ЦК», демобілізувався, прослуживши «фактично у двох арміях – у царській і Червоній – понад 7 років».
У 1923-му поет Хвильовий – один із чільних членів «Гарту», Спілки пролетарських письменників, створеної відомим партійним діячем і поетом Василем Блакитним. Тоді ж таки вийшла його перша прозова збірка «Сині етюди». Про Хвильового почали писати як про «основоположника нової української прози» (!). 1923 рік узагалі надзвичайно важливий, фактично переломний, в інтелектуальній біографії Миколи Хвильового. Саме тоді він написав свою новелу «Я (Романтика)», що засвідчила трагічну роздвоєність його героя-чекіста, який у жертву «загірній комуні» приніс життя власної матері. Мати Марія легко асоціювалася з Україною, і це могло означати тільки одне: Хвильовий відчув, що більшовицький режим знищує його національні мріяння. Та й сам він, українець і комуніст, співтворець «загірної комуни» Микола Фітільов-Хвильовий, хіба не є… убивцею Матері?!
Після появи цієї новели висловлювався здогад, що її автор – колишній чекіст. Квазіісторик Дмитро Табачник і досі безапеляційно заявляє, що «головний ідеолог скрипниківської українізації письменник Микола Хвильовий мав /…/ катівське минуле. Будучи під час громадянської війни заступником голови Богодухівської повітової ЧК, він займався масовими стратами заручників і проведенням у життя політики червоного терору». Все це вигадка, починаючи з того, що Хвильовий начебто був «головним ідеологом скрипниківської українізації». Документальних підтверджень – жодних.
У грудні 1923 року новела «Я (Романтика)» прозвучала в авторському виконанні й зі сцени оперного театру в Києві, куди приїхала ціла делегація харківських гартівців, які мали «пролетаризувати» київську літературну еліту. Серед тих, хто слухав Хвильового, був і поет-неокласик Микола Зеров. Знайомство з ним буквально перевернуло Хвильового: ім’я Зерова відтоді стане для нього синонімом культури.
1923 рік – це ще й початок політики «коренізації», спроби втілення якої показали неабияку гостроту «боротьби двох культур»: української й російської. Драматичні колізії, пов’язані із зигзагами національної політики, Хвильовий переживав надзвичайно гостро. «Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?» – скаже він вустами свого героя, редактора Карка (новела «Редактор Карк», 1923). Сум’яття Карка, в душі якого конфліктують комунар і українець, можуть обірватися пострілом із браунінга, натякав автор. Самого Хвильового тоді також переслідували суїцидні настрої. «Словом, достоєвщина, патологія, але застрелитися я ніяк не можу, – написав він якось Миколі Зерову. – Два рази ходив у поле, але обидва рази повернувся живим і невредимим: очевидно, боягуз я великий, нікчема». Істеричність його поведінки свідчила про внутрішню конфліктність.
До наростання опозиційних настроїв у Миколи Хвильового спричинилася також надзвичайно гостра дискусія в партії, до якої він належав. Дискусію інспірував Лев Троцький, який очолив «опозицію 1923 року». Він звернувся з відкритим листом до ЦК, у якому різко виступив проти бюрократизації партії та придушення внутрішньопартійної демократії. «Червоного Бонапарта» підтримали «генерали революції» П’ятаков, Антонов-Овсієнко, Преображенський, Муралов... Цікаво, а на чиєму боці був у ті дні Микола Хвильовий? Мабуть, що на боці Троцького. Він же теж бачив «тиранію апарату», моральне виродження багатьох чиновних комуністів. І не тільки бачив, а й писав про це «розпеченим пером» у своїй прозі (повість «Іван Іванович»)…

Есер, повстанець, комуніст

На початку 1920-х Микола Фітільов (справжнє прізвище Хвильового) щиро вірив, що жовтневий більшовицький переворот– це початок нової ери, точка відліку в історичному календарі. У 1921 році він із запалом «полум’яного революціонера» підхоплював лівацькі гасла «Пролеткульту», який декларував розрив з «усіма дотеперішніми традиціями», «чисту» класову пролетарську культуру, створювати яку мають самі робітники. Галасливі, сповнені безмежних амбіцій, нетерпимі пролеткультівці прагнули монополії, командних висот у літературі. А для цього потрібна була близькість до влади. Тому й позиціонували вони себе як «правовірні» революціонери, тому й вишукували «ворогів», що відхиляються від генеральної лінії.
Літературний старт Миколи Хвильового був саме таким – пролеткультівським. То вже згодом, у 1924-му, він кепкуватиме над самим собою: який я робітник! І справді, учительський син (родом із Тростянця, що на нинішній Сумщині), він ще в гімназійні часи долучився до молодіжних революційних гуртків, що перебували під впливом українських есерів. Репутація «шаленого гімназиста», бунтаря зашкодила навчанню: маючи за плечима лише чотири класи, Микола, як він сам згодом писав, «шалопайнічал», мандруючи Слобожанщиною і Донбасом. Працював чорноробом, вантажником, підвозив цеглу, вугілля. Для нього то був час неймовірної світоглядної еклектики й самоосвіти.
У грудні 1914-го Фітільову виповнився 21 рік. Невдовзі його мобілізували. Три воєнні роки залишилися в його пам’яті як «роки походів, голодовки, справжнього жаху, який описати я не ризикну, 3 роки голгофи в квадраті на далеких полях Галичини, в Карпатах, в Румунії». Його політичні симпатії тієї пори були на боці українських есерів. У 1917-му він почав друкуватися у фронтовій газеті, для якої писав вірші й фейлетони. Це саме тоді на його грудях з’явилися два банти.
До режиму гетьмана Павла Скоропадського Фітільов поставився різко негативно. Разом із братом Олександром він навіть організував загін «вільних козаків», який наприкінці 1918 року влився у стихію антигетьманського повстання. Проте відносини фітільовців із Директорією, яка таки повалила гетьмана, були складними. На Різдвяні свята 1919-го стався інцидент: вояки Симона Петлюри арештували «некерованого» Фітільова і ще двох його бійців. «Вільні козаки» спробували відбити свого командира; доки точилася перестрілка, він утік. У першій половині 1919 року Микола працював у Богодухові в освітній галузі; тоді ж вступив до КП(б)У. В особистому житті також сталися зміни: він одружився з учителькою Катериною Гащенко. Вінчатися в церкві комуніст Фітільов рішуче відмовився, чим викликав велике невдоволення Катерининої матері.
Україну окупувала Біла армія генерала Денікіна. Фітільов знову потрапив на фронт, тепер уже в складі Червоної армії, де він служив у штабі, потім працював у редакційно-видавничому відділі, армійській газеті. У його біографії – робота в політвідділі Південного фронту, Друга кінна армія, бої із Врангелем. Цієї пори стосується самоіронічна репліка Хвильового про те, що йому доводилося писати «агітки для плакатів і газет у стилі Дем’яна Бєдного»

Батьки

Батьки Миколи Фітільова (Хвильового) — Григорій Олексійович і Єлизавета Іванівна Фітільови, тростянецькі вчителі, які й мешкали у приміщенні місцевої волосної школи. Батько письменника походив «із дворян». Народницькі мріяння вели його в революційні гуртки, тож навчання в Харківському університеті завершити не вдалося. Учорашній студент змушений був влаштовуватися на посаду вчителя в Тростянці. Тут він і одружився з Єлизаветою Тарасенко, симпатичною донькою бухгалтера, який служив у Л. Кеніга.

Мав Григорій Олексійович Фітільов репутацію «великого оригінала»: великопанські манери химерно поєднувалися в нього з народницькими ідеалами. Родичі вважали його «м’ятежною душею» й «революціонером». Він не належав до тих, хто обтяжує себе родинними клопотами та обов’язками. Любив полювання (це захоплення передалося й синові Миколі), охоче віддавався мріям... Як згодом збагнув Микола Хвильовий, батько його був «в высшей степени безалаберным человеком». 1904 року сім’я розпалася: Єлизавета Іванівна, на чиїх плечах на той час було п’ятеро дітей (два сини — Микола та Олександр — і три доньки — Євгенія, Людмила й Валентина), не витримала «дворянських» вибриків чоловіка, який, до всього, полюбляв випити, і залишила Тростянець. Притулок знайшла у сестри, яка жила в маєтку свого чоловіка, поміщика Смаковського. Там, у селі Зубівка, що за якихось 15 км від Краснокутська, Єлизавета Іванівна і п’ятеро її дітей прожили два роки. Потім усі, крім Миколи, переїхали в село Дем’янівка, де мати отримала посаду вчительки.

Аналіз записки

Самогубство Миколи Хвильового повинно було, як він перед­бачав, застерегти партію, уряд країни, літературних опонентів від дальшого загрозливого для розвитку .літератури і мистецтва деформування засад і принципів творення і функціювання культурних цінностей. Процес роздвоєння «я» Миколи Хвильового неминуче катастрофічний. Як людина, він хоче жити, але як художник, як творець і духовний провідник своєї генерації, він не може існувати, бо задихається в нестерпно важкій атмосфері насильства над твор­чою уявою. Він мусить піти з життя. Передусім він говорить від імені генерації, саме з нею він ідентифікує своє творче «я»,, і зни­щення генерації, сигналом до якого став арешт першого президента ВАПЛІТЕ Михайла Ялового, було початком ліквідації Хвильового-митця. І це трагічно до абсурду, бо генерацію складали, як пише в день свого добровільного відходу з життя Микола Хвильовий, «найщиріші комуністи». Тому він і признається: «Нічого не розу­мію...» — бо загибель, знищення «найсвідоміших комуністів» здій­снюється від імені і в ім'я тих ідей, які вони обстоювали, в які свято вірили і в ім'я яких творили нову літературу і мистецтво.

Друга частина записки — це вже сповідь Хвильового-людини, Хвильового-життєлюба, якому «страшенно боляче» полишати в цей «прекрасний сонячний день» життя. Але він не має вибору. Хви­льовий хоче своєю смертю врятувати літературну генерацію («За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий») і цими трьома гаслами: «Хай живе комунізм. Хай живе соціалі­стичне будівництво. Хай живе комуністична партія»,— звертається до партії і уряду із запевненням, що в діяльності цієї генерації не було й натяку на опозицію щодо генеральної лінії соціалістичного будівництва.

Хвильовий добре знав правила нової політичної гри, згідно з якою він повинен був демонструвати ідеологічну чистоту своїх по­глядів. Письменник писав ці гасла заради друзів і колег по літера­турі, їх він намагався врятувати від назріваючих репресій, відвести від них підозру в прихильному ставленні до своїх політичних погля­дів і літературно-культурологічних концепцій.

Не випадково, навпаки — усвідомлено було обрано 13-е число для самогубства. 13 грудня Микола Хвильовий народився, в 13-е число він був закоханий. Він хотів і цим числом, яке в народі вва­жається нещасливим, посилити символічне значення і трагічне зву­чання свого останнього в житті вчинку. Не випадково він зібрав у себе друзів — вони мали засвідчити продуманість, виваженість цього кроку, зберегти цю трагічну подію в своїй пам'яті і в пам'яті поколінь, прочитати його передсмертні записки і передати їх тим, хто розпочав арештом Ялового «розстріл цілої генерації».

Предсмертна записка донці Любові Григорівні Уманцевій

Золотий мій Любисток,

пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все. Свій нескінчений роман, між іншим, вчора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив — значить уже знайшов у собі силу волі зробити те, що я сьогодні роблю.

Прощай, мій золотий Любисток.

Твій батько

М. ХВИЛЬОВИМ 13/V 1933 р. Харків

Предсмертна записка

Арешт ЯЛОВОГО — це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола ХВИЛЬОВИЙ. «Отже», як говорить Семенко... ясно.

Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам'ятаєте, як я був закоханий в це число? Страшенно боляче.

Хай живе комунізм.

Хай живе соціалістичне будівництво.

Хай живе комуністична партія.

Р.S. Все, в тому числі й авторські права, передаю Лю­бові УМАНЦЕВІЙ. Дуже прошу товаришів допо­могти їй й моїй матері.

Причини самогубства

Микола Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 року. Передчасно, на 40-му році, пішов із життя, як писали наступного дня українські радянські газети, «один із видатних ра­дянських письменників, який вніс значні скарби в радянську літе­ратуру». З його ім'ям пов'язували цілу течію в українській радян­ській літературі — течію романтичну, не без підстав вважаючи Ми­колу Хвильового її основоположником і запальним пропагандистом. Зрозуміло, різко, з тогочасною революційною прямотою осуджувався цей останній крок авторитетного літератора..

Сьогодні вже можна визначити якісь основні причини самогуб­ства талановитого новеліста, полеміста і організатора літературного процесу. Підготував цей трагічний крок складний комплекс ідеоло­гічних, суспільно-політичних і морально-психологічних проблем, які ще чекають на глибше дослідження. Головне, що письменник від­чував і бачив, що в суспільстві назрівають тривожні, загрозливі зміни, які підсилюються звинуваченнями з боку і деяких літераторів, і партійних та радянських керівників чесних українських письменни­ків у різного роду ідеологічних помилках, начебто свідомих відхи­леннях від курсу партії, у зв'язках з націоналістичними закордон­ними центрами.: Взагалі, культурна і літературна ситуація на Україні в 20-х — на початку 30-х років була складною. Микола Хвильовий чи не перший усвідомив, що в літературу і мистецтво починає по­ступово проникати казенно-бюрократичний підхід до творчості, де­кретування, грубий окрик, свавільне жонглювання політичними фразами, підпирання аргументів ідеологічними тезами. У своїх «Листах до літературної молоді», у статтях і памфлетах Микола Хви­льовий виступав проти голого фактографізму в літературі, закликав до орієнтації на класичні світові зразки художньої творчості і боротьби проти культурного епігонства і рабського ко­піювання традиційних стилів, гаряче обстоював ідею майбутнього відродження національного мистецтва, виступав проти «масовізму» в літературі, вважаючи, що мистецтво творить не армія робкорів та робітфахівців, а інтелектуально розвинена особистість, творча індивідуальність.

Суперечка про шляхи національного розвитку української радян­ської літератури була переведена в площину політичну, аж до тверджень про те, що Хвильовий закликає до виходу України з Союзу РСР. До виходу із Союзу Хвильовий не закликав, але об­стоював послідовно суверенітет України, передусім її культурну та економічну незалежність.

«Українська економіка — не російська економіка і не може бути такою хоч би тому, що оскільки українська культура, виростаючи з своєї економіки, зворотно впливає на останню, остільки і наша економіка набирає все-таки специфічних форм і характеру. Словом) Союз все-таки залишається Союзом, і Україна є самостійна одини­ця» !. Про чіткість і принципову послідовність поглядів М. Хвильо­вого щодо державного статусу України свідчить і трактат «Украї­на чи Малоросія?», який був заборонений і лише в цьому книжковому виданні вперше публікується. «Ми є дійсно незалежною державою, котра входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І незалежна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна і непереможна воля історичних законів...»

Микола Хвильовий далі розвиває цю тезу про історичну нерішучість виборення українським народом своєї незалежності і застєрігає від спроб «затримати цей природний процес» виявлення само­стійного виростання нації в державну одиницю, інакше все це внесе «елементи  хаосу  в  світовий загально історичний  процес».  Та  полемічно загострені,  не завжди чітко сформульовані тези Хвильового перекручувалися, провокаційно переосмислювалися,  бо в атмосфері підозрілості і недовіри, інтриг і огульних обвинувачень інтелігенції-в ідейних помилках, яку насаджував Лазар Каганович на Україні в 1925—1928 рр., було захищати свої позиції важко.

Вранці 13 травня 1933 року Микола Хвильовий збирає у себе на квартирі найближчих друзів — Миколу Куліша, Олеся Досвіт­нього, Григорія Епіка, Івана Дніпровського, Михайла Йогансена, Івана Сенченка, частує чаєм, жартує, грає на гітарі, декламує «Бесы» О. Пушкіна... Через деякий час виходить до своєї робочої кімнати. Лунає постріл.

Кінець життя

Взимку 1928 року М. Хвильовий здійснив поїздку за кордон. Впродовж 1929 року фактично під його керівництвом виходив позагруповий журнал «Літературний ярмарок», який згодом також мусив припинити своє існування. Наприкінці 1929 року за активною участю М. Хвильового створюється організація «Пролітфронт», але й вона на початку 1931 року була розпущена. Постановою ЦК ВКП(б) з 23 квітня 1932 року всі письменники були загнані до однієї офіційної спілки письменників. Розгром керівництва Української комуністичної партії завершився призначенням росіянина Павла Постишева на посаду диктатора країни. Він приїхав в Україну з новим шефом ДПУ та зграєю поплічників. Саме йому партія доручила організувати винищення селян. Почався голодомор 1932—1933 років. У квітні 1933 року М. Хвильовий побував на Полтавщині і на власні очі побачив це. Арешти, що раніше знищили стару українську інтелігенцію (сумнозвісний процес «СВУ»), розпочалися й серед комуністів. 12 травня заарештували найближчого приятеля М. Хвильового — Михайла Ялового. Наступним, імовірно, мав бути він. 13 травня 1933 року письменник запросив до себе друзів — М. Куліша, О. Досвітнього, Г. Епіка, М. Йогансена, І. Дніпровського, І. Сенченка… За якийсь час у робочому кабінеті письменника пролунав постріл. Залишилися передсмертні записки до друзів - письменників, до дочки…

ВАПЛІТЕ

Новий етап творчості М. Хвильового почався з 1925 року, коли він 20 листопада заснував літературно-мистецьке угруповання ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури) та почав видавати журнал «Вапліте». ВАПЛІТЕ об’єднала багатьох кращих українських літераторів, які мешкали в Харкові (П. Тичина, Ю. Яновський, М. Куліш, А. Любченко, М. Бажан, О. Довженко, М. Йогансен, О. Слісаренко, Ю. Смолич, П. Панч та ін.). Проза М. Хвильового цього періоду («Мати», «Арабески», «Повість про санаторійну зону», «Сентименталь на історія», «Із Вариної біографії», «Іван Іванович», незакінчений роман «Вальдшнепи» та ін.) свідчила про те, що письменник вступив у пору творчої зрілості, стильового утвердження та філософського осмислення життя. У цей же час М. Хвильовий своїми Статтями в пресі фактично розпочав Літературну дискусію 1925–1928 років. Упродовж 1925–1926 років з’явився ряд памфлетів, об’єднаних у цикли: «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму» та «Україна чи Малоросія?» (останній так і не побачив друку). У цих памфлетах М. Хвильовий виступив проти примітивізму та епігонізму нової радянської літератури і закликав митців орієнтуватися на найкращі зразки світового та, насамперед, західноєвропейського мистецтва. Від обговорення шляхів розвитку української літератури дискусія поступово перейшла у політичну площину, коли М. Хвильовий проголосив кінець російській гегемонії на Україні, бо Україна має свою месіанську ідею, яку він окреслив метафорою «Азіатський ренесанс». У дискусію втрутилася партія та особисто Й. Сталін, написавши листа «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» від 26.04.1926 р., в якому піддав критиці погляди комуніста М. Хвильового. У червні 1926 року пленум ЦК КП(б)У засудив позицію М. Хвильового. Критика письменника тривала й у пресі: був конфіскований шостий номер журналу «Вапліте», з надрукованою там другою частиною роману «Вальдшнепи» (рукопис М. Хвильовому пізніше довелося знищити), а відтак припинила існування і сама організація. Від письменника вимагали каяття та самообпльовування. М. Хвильовий змушений був піти на поступки, і вже 4 грудня 1926 року він написав першого свого покаянного листа, в якому визнав «помилки» та засудив свої погляди. Але звинувачення в «хвильовизмі» супроводжували його до кінця життя.

Перші кроки

З 1911 року М. Хвильовий працював писарем у Рублівській волосній управі, активно займаючись самоосвітою. 1916 року Микола успішно склав екстерном іспити за курс гімназії і отримав диплом. Того ж року він добровільно пішов в армію. Восени 1917 року Микола повернувся до Дем’янівки. На початку 1918 року М. Хвильовий оселився в Богодухові, де працював у волосній управі. Наприкінці літа 1918 року він брав участь в організації повстанського загону (за деякими свідченнями очолював його), який в листопаді 1918 року захопив Богодухів. З початком наступу армії генерала Денікіна М. Хвильовий відступив на північ, де цей загін влився до лав Червоної армії. 1919 року М. Хвильовий став членом КП(б)У. Десь наприкінці 1918 чи на початку 1919 року М. Хвильовий одружився з молодою вчителькою Катериною Гащенко. У них народилась донька Іраїда. Проте шлюб цей не був тривалим. Весною 1921 року М. Хвильовий переїхав до столичного Харкова, де 1922 або 1923 року він одружився з Юлією Уманцевою. Микола Хвильовий одразу увійшов у харківське українське культурне коло, яке формувалося навколо редагованої Василем Елланом Блакитним газети «Вісті ВУЦВК». Влітку 1921 року вийшла окремим виданням його поема «В електричний вік», а в листопаді того ж року — збірник «Жовтень», в якому замість передмови був надрукований «Наш універсал до робітництва і пролетарських митців українських», підписаний Миколою Хвильовим, Володимиром Сосюрою та Майком Йогансеном. Майже в усій тогочасній періодичній пресі друкуються його твори, окремим виданням виходять збірки поезій «Молодість» (1921) та «Досвітні симфонії» (1922). З кінця 1922 року починають з’являтися новели М. Хвильового, а збірка «Сині етюди» (1923) стала подією в історії української пореволюційної прози. На думку майбутнього академіка О. Білецького фактично збірки новел «Сині етюди» та «Осінь» «визначили все коло тем нашої революційної белетристики».

Дитинство

Микола Григорович Фітільов (справжнє прізвище письменника) народився 1 (13) грудня 1893 року в селі Тростянець Охтирського повіту на Харківщині (нині місто Сумської області) в родині сільських вчителів. Приблизно 1904 чи 1905 року мати майбутнього письменника Єлизавета Іванівна, забравши дітей, переїхала тимчасово на хутір Зубівка до сестри, яка була одружена з дрібним поміщиком М. Смаковським. Незабаром, діставши посаду, вона вчителювала в селі Чернеччині на Богодухівщині, а згодом — на хуторі Дем’янівка поблизу Диканьки.

Так з 11 чи 12 років Микола виростав без батька. Крім матері, ним опікувалися М. Смаковський та збіднілий ліберальний поміщик Савич. У великій бібліотеці, якою міг користуватися хлопець, були «Кобзар» Т. Шевченка та ще деякі українські книжки. Микола закінчив Краснокутську вищепочаткову школу та вступив до Богодухівської гімназії, з якої за розповсюдження нелегальної соціалістичної літератури й зухвалу поведінку був виключений з п’ятого класу.